Поза всіляким сумнівом, будь-яка зріла національна література немислима без свого епосу, котрий зберігає поліфонічну картину буття народу від найдавніших часів до найсвіжіших масштабних подій, творить генетичний код, який у світовому контексті робить окремішний народ упізнаваним. Лірика з таким завданням упоратися нездатна, бо опирається на моментальні сплески емоцій, почуттів і тільки викликає зворотні мимолітні відгуки. Тому й знаємо ми ту ж базову античну культуру не з ліричних сигналів, а з розлогих полотен типу «Іліади» та «Одіссеї», з повноформатних трагедій, що об’ємно відбили внутрішній світ тогочасних людей, їхні великі діяння, котрі зафіксували для людства швидкоплинний час і його свідків. Наша українська історія не така рясна на епічні свідчення, хоча маємо і неповторне «Слово о полку Ігоревім» чи розлогі епічні думи, рівних яким нема у світі. Їх можна поставити в один ряд із такими національними епосами, як німецька «Пісня про Нібелунгів», вірменський історичний твір «Давид Сасунський», фінський епос «Калевала», грузинський «Витязь у тигровій шкурі».
