Переселенська драма Закерзоння: донині непокараний антиукраїнський злочин. Чому буксує визнання депортованими громадян України, які у 1944-1951 роках були примусово переселені з території Польської Народної Республіки
У насиченому політико-драматичному сьогоденні напрошуються на згадку події минулих часів, хоча й вони не мають всеукраїнського масштабного розголосу на тлі оскаженілої москальської агресії, і все ж про них теж треба не тільки пам’ятати, а й оприлюднювати суспільному загалові. Йдеться про злочинну угоду між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян — із території УРСР, ухвалену 9 вересня 1944 року в Любліні (Польща). За совєцького режиму про неї майже не згадували, принагідно зазначали про «добровільність евакуації», «здійснення одвічної мрії українців бути єдиним народом», «торжество історичної справедливості» і т. д., і т. п., унаслідок чого майже за два роки переселили понад 483 тисячі осіб з Лемківщини, Надсяння, Любачівщини, Холмщини й Південного Підляшшя (за неофіційною назвою — Закерзоння) переважно в західноукраїнські області. Були ще пізніші корективи польсько-совєцьких кордонних ліній не на користь України. Завершальним, злочинним їх етапом став так званий «обмін» у 1951 році ділянками державних територій площами по 480 квадратних кілометрів, унаслідок чого Україні передали з Люблінського воєводства гміни Кристинополя (перейменованого в УРСР на &Червоноград, тепер — на Шептицький), Белза, Хоробріва та Угніва; Польщі віддали землі 41 села Нижньо-Устрицького, Стрілківського й Хирівського районів та містечка Нижні Устрики тодішньої Дрогобицької області як частини Західної Бойківщини, а 32 тисяч&і мешканців виселили в південно-степові регіони України. Певна кількість з них зуміла перебратись на Івано-Франківщину, Львівщину. Загальна картина переселенського свавілля у 1944—1951 роках з’ясована, вона нараховує понад 520 тисяч українців. Вникат&и в деталі наразі немає можливості, настійне прохання, кого цікавить ця проблема, — не вносити плутанину в кількість виселених без наукового обґрунтування, не ототожнювати їх з акцією «Вісла» (1947 р.), котрою розпорошено по північно-західних теренах& Польщі понад 140 тисяч осіб, які уникли виселення. Єдине, що єднає ці дві злочинні акції як за суттю, методом, так і за метою, — вони були антиукраїнськими, справжньою депортацією.
