Становлення української наукової генеалогії в Галичині відбулося у середині 19ст. Тоді увага вчених була прикута до дослідження давніх князівських родів, що пояснювалося як політичними настроями, так і тією концепцією минулого, яку вони відстоювали. На тлі поширення українофільства у галицьких українціввідбувається певне «віднайдення» шляхти, пов’язане з переосмисленням її місця та ролі у житті народу, усвідомленням станової та національної приналежності, спробою вийти за межі попереднього наративу української історії.Відображенням таких змін є неопубліковані літописи Барвінських. Перший з них, підготований о.Іполитом Барвінським у 1870-1880-хрр., був хронікою декількох поколінь священицьких родин і не сягав далі середини 18ст. Інший характер носили генеалогічні розвідки, що їх уклав у 1890-хрр. Володимир Барвінський: у них наголошувалося на шляхетському походженні роду. Працю над літописом продовжив історик Богдан Барвінський. Він розширив джерельну базу дослідження,що дозволило внести коректи у студії попередників і збільшити їх обсяг. Отримані у процесі пошуків матеріали були використані Б.Барвінським у низці інших, у тому числі генеалогічних і біографічних публікацій.Праці Б.Барвінського засвідчили активізацію& студій з генеалогії української шляхти у Галичині. У міжвоєнний період робота на цій ниві була продовжена іншими місцевими вченими, зокрема Іваном-Юліаном Шпитковським і Миколою Голубцем.
