Професор Михайло Наєнко – відома людина в українському літературознавстві, ширше – вітчизняному культурному просторі другої половини ХХ – початку ХХІ століття: Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, член Національних спілок журналістів і письменників, літературознавець, критик, організатор освіти, педагог, автор понад тридцяти монографічних видань і близько восьми сотень публікацій. Тож коли у 2015 році з’явилася його книга спогадів «Вечірні світанки: Берибіське Гуляйполе, «від Києва до Лубен» і літературні візії», вона вразила, крім інформаційної повноти – про рідне село майбутнього науковця, роки навчання і праці, численні зустрічі із сучасниками, особливою душевною камерною атмосферою, теплотою спогадів про найменші деталі, котрі з бігом часу набували нового значення і сенсу. Тоді подумалося – до всіх чеснот Михайла Кузьмовича неодмінно треба додати ще кілька: вміння пам’ятати і з вдячністю згадувати про людей, незалежно від їхнього професійного статусу, котрі в різний спосіб перетнулися з автором на життєвих дорогах і перехрестях. Водночас це й унікальне вміння спілкуватися, підтримувати дружні стосунки. Книга спогадів також стала ніби трампліном до рецензованої праці, у якій ретел&ьно і з любов’ю зібрано та збережено десятки листів, адресованих її автору. Сьогодні паперовий лист як діалогічний жанр відходить у минуле: на зміну йому приходить електронний текст і в приватному, і в діловому спілкуванні, молодь загалом використов&ує «пташину» мову у різного роду месенджерах і не знає відчуття трепету, коли відкриваєш поштову скриньку, а в ній – лист… Такі реалії нашого часу і технічного прогресу. Тому книга Михайла Наєнка – це книга-пам’ять про епоху, яка промайнула, але пром&айнула яскраво, незабутньо, адже адресатами автора стали десятки людей, котрі творили коло його спілкування. Саме ці особистості і є «героями» книги, а не лише їхні листи.
