Рец. на кн.: Післязавтра / О. Красовицький. Харків:Фоліо, 2024.
Анотація:
Рецензія на роман Олександра Красовицького "Післязавтра". Коли закінчив читання двотомового роману Олександра Красовицького «Післязавтра» (Х.: Фоліо, 2024), мимоволі з’явилося питання: а до якого літературного напряму віднести цей твір? Здавалося, написаний він у дусі старого доброго реалізму. Численні герої твору зображені цілком реалістично і в реалістичних обставинах. Але... є одне але. Автор, малюючи реалістичні сцени, намагається докопатися, а що було насправді за зовнішнім антуражем, котрий ми сприймаємо таким «що було насправді».
Однак це «насправді» виявляється зовсім не реалістичним, навіть антиреалістичним — з погляду пересічного знавця віддаленої й не дуже віддаленої історії СССР й постсовєтського простору.
Так, один з героїв твору говорить: «Вся історія СССР написана не для того, щоб щось розповісти, а для того, щоб приховати». І автор послідовно утверджує цю тезу. Долі героїв твору наче підсвічують «іншу совєтську історію», де відбувається не ідейна боротьба, а боротьба за владу й гроші. Великі гроші! Зокрема, СССР втручається в громадянську війну в Іспанії не з ідейних мотивів, а для того, щоб заволодіти величезними запасами іспанського золота. Гроші совєтської верхівки були надійно сховані у «правильних» банках світу. Й піс&ля розвалу Союзу продовжили працювати на своїх власників. Принаймні, читаючи про ці сховані гроші, починаєш краще розуміти логіку дій не лише совєтського й нинішнього російського керівництва, а й світових гравців. Наприклад, антиколоніальні рухи й «р&ух неприєднання» в кінцевому рахунку відкрили доступ СССР до багатих ресурсів країн «третього світу». Або нинішня, здавалося б, «дивна» позицію Ватикану, який підіграє росіянам, мимоволі прояснюється під час читання твору.
