Нещодавно гарвардський професор Мартін Пухнер опублікував дивну на перший позір працю «Писаний світ» з викличним підзаголовком «Як література формує історію» (2018; український переклад — 2022; рецензія в «УМ» від 05.07.2023). Вже на початку він шокує читача: «Певні тексти врешті-решт оголошувалися священними, що спричиняло жорстоке суперництво та війни між читачами різних писань... Країни засновувалися на текстах... Земна куля щораз більше нагадувала мапу, сформовану літературою». Починає Пухнер з «Іліади», яку вважає твором, що сформував класичну імперську ідеологію: походи Олександра Македонського були його особистою «реконструкцією» Троянської війни; знання грецької мови (через Гомера) на підкорених територіях стало перепусткою для «туземців» до соціальних ліфтів метрополії; завдяки поширюваному «Іліадою» письму виник бюрократичний апарат. Література є не лише резонатором ідей, а й їхнім перекладачем із мови інтелекту на мову емоцій. В основі ж емоцій — інстинкти, котрі, як свідчать сучасні нейробіологи, мало чим відрізняються від тваринних. Британський дослідник Вілл Сторр поєднав нове знання про мозок із літературознавством: «Якщо хочете знати, наскільки упередженою та несамовитою була б людина з несформованою моделлю реальности, просто уяв&іть чотирирічку. Або чотирнадцятирічного підлітка». (Наука сторітелінгу. Чому історії впливають на нас і як ними впливати на інших. — К.: Наш формат, 2022).
