Цього року з’явилися дві книжки Галини Пагутяк. Адресована молодшим школярам повість «Лялечка і Мацько» (Л.: Апріорі), що увійшла колись до її дебютної збірки «Діти» (К.: Радянський письменник, 1982) і нині маркована як «перероблене видання». Та щойно написаний для підлітків роман «Око світу» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА). Між першою і другою новинками — одна з найзагадковіших літературних біографій сучасного письменства, де більше знаків запитання, ніж критичного консенсусу. Якось у передмові до її книжкиЮрій Винничук написав: «Жодна інша українська письменниця не писала й не пише так, як Галина Пагутяк. Вона така одна» (Галина Пагутяк. Писар Східних Воріт Притулку. — Л.: Піраміда, 2003). Яка саме «така» — не прояснено. Так само невпевнено висловився Михайло Слабошпицький: «Галина Пагутяк — може, найкращий наш прозаїк» (Тіні в дзеркалі. — К.: Ярославів Вал, 2018). Оте анемічне «може» з вуст поважного критика — вельми симптоматичне. Спробуймо розібратися. Перша книжка Галини Пагутяк вийшла, коли авторційшов двадцять п’ятий рік. Наступні двадцять п’ять років її творчість сприймалася як молодіжно-фентезійна, що «виросла» із суто дитячої. Знаком якости на цьому відтинку її літбіографії стала публікація книжки «Втеча звірів, або Новий Бестіарій» у на тод&і найкреативнішому видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» (2006).
