У психології є така практика: коли з людиною трапляється трагедія, варто не відвертатися від болю, прийняти його як даність — дати власному собі час на оплакування. Але одна з трагедій війни полягає у тому, що цього часу просто в нас немає. Навіть такийнелюдський біль — час на оплакування — у нас вкрали: поховали під уламками Маріупольського драмтеатру, закопали в Ізюмському лісі, підірвали у Краматорську... Перші кадри з фільму «Забуті» починаються розстрілом скульптур. Стріляє жінка, методично влучаючи у кожне з «жіночих тіл». Але так, як влучає куля у ціль, як розлітається в різні боки від пострілу матеріал, наскільки зосереджено стріляє репортерка фейкових новин — а за кадром, у реальному житті, це мисткиня Марія Куліковська, — глядач буквально зперших секунд опиняється в коловерті подій. Ти вже «там», потойбіч, у прямому сенсі слова. Ти не просто на сході. Ти — в окупованому російськими терористами Луганську. У фільмі багато сцен насилля. А в залі Боннського кінотеатру, куди в рамках показу українських фільмів привезли «Забутих», присутні діти. На фільм прийшли переважно жінки.
