М. Ільницький, «узявши голос» в активно дискутованій останніми десятиліттями в українському франкознавстві проблеми валленродизму і навівши широкий спектр поглядів на цю
32 На перехресті творчих зацікавлень Миколи Ільницького тему, резюмує: «Отже, трактуючи мотив валленродизму в різних його модифікаціях (роздвоєння, найми в сусідів, зрада) на рівні поетичної візії підсвідомого, ірраціонального, можемо, здається, з достатньою підставою ствердити, що їх не можна прямолінійно накладати ні на постать Міцкевича, ні на постать Франка. У них відбилася внутрішня глибинна реальність психіки, де верхня свідомість корелює сумніви й спокуси на екрані символізованої підсвідомості, визначаючи характер суспільно-етичної установки й основну лінію життя й поведінки» [7, с. 35–36]. «У цій зваженій тезі мені вбачається не лише врахування активно впроваджуваних нині в українське літературознавство психоаналітичних підходів, а й м’яка полемічна спрямованість – супроти психоаналітичних спрощень, абсолютизації гри світла й тіні, супроти скепсису щодо визначеності Франкової позиції й Франкового чину в доленосних питаннях національного буття», – проникливо зауважив І. Дзюба одну з найприкметніших рис наукової стилістики
Ільницького-франкознавця.
Для перевірки можливості замовлення цієї складової частини перейдіть на головний документ!
