Українська барокова проза XVII – XVIII ст. мала релігійний характер. Вона намагалася віднайти ориґінальне бачення проблеми стосунків Бога з людиною. Бог усвідомлювався як вищий порядок, тобто макрокосм, людина – як мікрокосм. Ставлення до Бога, до його оприявлення в гармонії світобудови засновувалося на глибокій реліґійності, благоговінні й доброчинності. Стосунки людини з Богом не вичерпувалися догматичною вірою в потойбічний світ, вони вимагали нових форм спілкування: unio mystika – єднання людини з Богом.Барокова проза мала дидактичний характер. Основна її мета полягала в повчанні слухачів (провідним жанром барокової прози була проповідь, яка сприймалася на слух), вихованні їх у дусі християнської моралі та добропорядності, заклику до боротьби проти єретиків і до жертовного відстоювання православної віри.
