У пропонованому дослідженні на прикладі культурно-духовної ситуації в Німеччині з кінця ХУІІІ до кінця ХІХ століть з’ясовано соціальні й епістемологічні підстави для навернення до міфологічної уяви як стратегії соціальної інтеграції і національної модернізації, а також окреслені політичні ризики, які з цього випливають. За умов наростання секулярного повсякдення, орієнтованого на «виключальний гуманізм» («exclusive humanism») само-здійснення, людина вийшла на шлях антропоцентричного «розчаклування» світу. Водночас, панівна тогочасна філософія картезіанства з її протиставленням душі і тіла, в епістемологічному контексті якої поширювався раціональний дискурс, вичерпувала свій творчий ресурс щодо інструментів модернізації і соціальної інтеграції пофрагментованого німецького суспільства. За тих умов у повсякденній і публічній сферах Німеччини складається тенденція протиставлення німецької «органічної культури» – ненімецькій «штучній цивілізації», а під впливом ідей Романтизму відбувається навернення мислення до міфотворчості. Продемонстровано, що міф, з погляду романтиків, потрібно не висміювати, але почути в ньому «голос далекого минулого». «Міт стає носієм своєї власної істини, недоступної для раціонального пояснення» (Гадамер). Йшлося про поверне&ння авторитету недискурсивних форм розуму, або навернення до такого стану розуміння, внутрішнім змістом якого є його єдність з позасвідомими когнітивними чинниками й емоційним переживанням реальності. Показовою стала «Програма Геґеля», ідеї якої, так& чи інакше, поділяли майже всі його сучасники:«ми повинні створити нову мітологію, але така мітологія повинна стояти на службі ідей, бути мітологією розуму. Доти, доки ми не надамо ідеям естетичного, тобто мітологічного характеру, народ не виявить до& них зацікавлення. З іншого боку, доки мітологія не стане розумною, філософ буде її цуратися». Обгрунтовано, що особливу роль у наверненні до мітотворчості відіграла філософія Ніцше. Він послідовно висловлює переконання, що культура може розвиватися &тільки в окресленому мітом горизонті, а «життя можна виправдати винятково як естетичний мистецький феномен», що насичує його діонісійними трагізмом, оманою, радістю і повнотою. «Новий розум» має відійти від занепадницької нігілістичної традиції і нав&ернутися до реального життя, яке є наснажене волею, емоціями, інстинктами, почуттям краси і потребою в мистецтві.
