У статті йдеться про знакові межі тексту в історичному романі «Данило Острозький: образ, гаптований бісером» (2016) українського письменника П. Кралюка. Наголошено на тому, що паратекстуальність та її елементи (заголовок, епіграф, підзаголовок, передмова, післямова) відіграють значущу роль у сприйнятті твору. Підкреслено, що вона розкриває авторський задум та налаштовує читача на рецепцію. Паратекстуальність в історичних романах характеризується тим, що, як й інші елементи художнього тексту, слугує длядотримання художньої правди. У романі «Данило Острозький» розглянуто такий паратекстуальний потенціал цього роману як заголовок, передмова, назви розділів, початок та кінець тексту. Встановлено, що заголовок має зв’язок з іншим романом («Шестиднев, або Корона дому Острозьких» (2010)) письменника. Заголовок вказує на головного героя твору Данила Острозького, моделювання його автором та знаковість в історії України цього діяча, а також містить інформацію про структуру самої книги (роман-реконструкція). Було детально розглянуто символіку бісеру та його можливі тлумачення. Підкреслено, що в передмові роману розкривається прагнення П. Кралюка вдаватися до документальності. Встановлено, що «Данило Острозький» складається з 67 розділів. Їх кількість та до&волі незначний обсяг дозволяє говорити про письменницьку стилізацію, аналогічну середньовічним збірникам. Частини роману мають ансамблевий характер. Номінації розділів твору були розподілені за частотністю на 3 блоки (найбільше спостерігається прийме&нник «про», йде згадка про «слово», вживання прийменника «як» і таких лексем як «оповідь», «розповідь», «повість», «подорож» та ін.). Охарактеризовано особливості назв частин роману. Підкреслено, що початок і кінець тексту взаємопов’язані. Цей факт в&ідбито і на рівні їхньої номінації. Мозаїчна будова книги сприяє різносторонньому розгляду постаті Данила Острозького, реконструкції його життя. Зауважено, що роман П. Кралюка пов’язаний із постмодерністським терміном «постісторії». Фрагментарність р&озділів твору письменника вказує на неможливість сучасного читача сприйняти історію XVI і XIV століть одномоментно як нерозривну єдність. Письменник залишає для читача лакуни, які останній, сягаючи текст, заповнює сам.
