Аналізуються форми та типи мовлення: «монологічні», «діалогічні». Досліджується специфіка організації «мовленнєвих форм». Приділено увагу архітектоніці і пропорційному співвідношенню різних «мовленнєвих форм». У центрі уваги – повісті Л.М. Толстого пізнього періоду його творчості. Виявлено головні функції прямої мови у цих творах: визначення рис характеру героя, його оточення, епохи, до якої він належить. Йдеться також про зв"язок між мовним та сюжетним рівнями повістей Л.М. Толстого, кожна з яких є художньою системою та окремим художнім світом. Досліджено мовну організацію повістей Толстого, а саме – зв’язки між окремими частинами тексту, абзацами. Звернуто увагу на місце діалогічної, а також неупорядкованої мови у повістях. Вивчено роль внутрішніх монологів (віддзеркалення процесу рефлексії героїв, боротьби різних мотивів поведінки, подвоєність свідомості і так інше). Авторка статті обгрунтовує висновок про те, що Л. Толстой перетворив логічне внутрішнє мовлення в особливий, сильний засіб аналізу, який володіє безпосередньою достовірністю: людина аналізує сама себе, використовуючи розчленовані формулювання.
