"Рангджунг Єше" в Україні: тибетська буддійська традиція, адаптація, ідентичність та український контекст (на прикладі громад Києва і Львова).
На прикладі двох осередків української буддійської громади “Рангджунг Єше” в Києві і Львові аналізуються, із застосовуванням підходів та методів культурної антропології, питання ідентичності українських буддистів, особливості самосвідомості. Шляхом проведення поглибленого інтерв’ювання у громадах вірян у Львові та Києві (2020–2021 рр.) вдалося виокремити низку аспектів соціального буття, світосприйняття, соціального бекграунду українських буддистів і впливу усіх цих сфер на зміни у громаді. Значну увагу приділено співвідношенню української і буддійської ідентичностей, темі співіснування українського і буддійського в різних вимірах, зокрема в культурі, мові, соціально-політичній сфері. Порушується тема адаптації питомо тибетської гілки буддизму в українських умовах. Майже усі опитані віряни вважають такі явища неминучими, потрібними і цілком природними. Їх, які інші феномени, де буддизм зазнає змін під впливом контексту, віряни сприймають як “досконалі методи”. Зокрема, заслуговує на увагу ідея глибшої адаптації та навіть перетворення тибетського буддизму під впливом українського культурного і соціально-по&літичного ідейного контексту тощо. Українська сангха радше підпадає під групу “традиційної” течії, що спирається на ієрархію і вчення в рамках тибетської ваджраяни, але демонструє чималу гнучкість. Вона уміло поєднує як українську, так і тибетську (б&уддійську) культуру і традиції. Вибір буддизму не змінив українську ідентичність адептів, та навіть навпаки, часом підтримав її. Це розглянуто в контексті соціально-політичних трансформацій в Україні. Ще один аспект, порушений у статті, – питання про&зелітизму і причин приходу українців до буддизму. Цікаво, що, окрім очікуваного вакууму релігійного життя пострадянської України, що підштовхнув у 1990-ті рр., після розпаду Радянського Союзу, релігійне відродження, інтерес до релігій, зокрема і схід&ного походження, українські буддисти за характером та причинами свого навернення мають чимало спільного із західними буддистами. “Рангджунг Єше” в Україні за характером їхньої діяльності навряд чи можна назвати активною прозелітичною течією: це поясн&юється вченням Будди та традиційною буддійською терпимістю. Водночас терпимість у стосунках з іншими релігіями та релігійними громадами – характерна ознака українських послідовників дгарми Будди. Проводяться паралелі між українськими (на прикладі “Ра&нгджунг Єше”) і західними буддистами. Їхній шлях розвитку і тема адаптації вчення Будди та буддійських практик у західному контексті – той досвід, який цікаво порівняти із процесами в Україні. Зокрема, автор вказує на деякі спільні риси тибетського б&уддизму у Британії (на прикладі карма каг’ю) і в Україні (“Рангджунг Єше”).
