Стаття дає огляд основних давніх міркувань стосовно явища плагіату – від грецько-римської античности до часу появи грунтовного дослідження, що розглядає літературні крадіжки в їх художньо-літературному, змістовому, правовому та моральному виявах – «Філософської дисертації про літературний плагіат» (1673) Якоба Томазія. Хоча питання плагіату було за античних часів вельми животрепетним, усі найдавніші міркування щодо привласнення чужих текстів і думок були передусім прагматичними ходами чи реакціями, а не цілеспрямованим теоретичним осмисленням цього явища. Джерелом реконструкції найстарших уявлень є не так ситуативні приводи для обвинувачення, як підстави для виправдання. У них бачимо певні засади, які, згідно з тодішніми оцінками, могли унеможливити чи спростувати закиди щодо плагіату: для цього було достатньо нехай і загального, але виразно заявленого, визнання несамостійности праці з боку автора, або ж розрахунку на те, що використані фрагменти чужих текстів – у зміненому вигляді чи ні – є упізнаваними для освічених читачів. Ще однією підставою для уневажнення плагіаторського переступу був чинник змагальности – прагнення адаптувати здобутки чужого культурного середовища у власному значно вдосконаливши їх. Середньовічний та ранньомодерний матері&ал загалом засвідчує актуальність античних поглядів і виявляє деякі нові проблеми. Це, зокрема, несумісність нових виразніших уявлень про авторство і традиційної освітньої практики, що заохочувала безконтрольне використання чужого. Деякі автори також& наголошують, що плагіат є перешкодою для розвитку наук. Наприкінці статті подано приклади, які показують, що загальноєвропейські уявлення стосовно правил використання чужого доцільно залучати для трактування письменницьких методик давніх українських& авторів, зокрема і філософів.
