Закінчилося голосування за пропозиції щодо перейменування 296 вулиць, провулків та площ столиці. І хоча його результати носять лише рекомендаційний характер (на сесію Київради можуть бути винесені не остаточні варіанти, які набрали більше голосів), уже можна спробувати відповісти на декілька найважливіших запитань. Чи на часі були такі масштабні перейменування саме зараз? Чи добре було організовано процес збирання та обговорення пропозицій щодо нових назв? Що потрібно зробити, аби рішення Київради з цих питань були якіснішими? Відповідь на перше запитання: однозначно так. Навіть після проведеної п’ять років тому «декомунізації» символічний простір Києва залишався значною мірою неукраїнським. Його переповнювали топоніми з іменами не лише російських військовиків, а й учених, письменників, митців тощо. Причому не лише першорядних, а й другої та третьої руки. На карті міста залишалися десятки назв російських міст, регіонів, річок тощо. В умовах жорстокої розв’язаної проти нас війни таке наповнення міського топонімікону символами «русского міра» ставало вочевидь неприйнятним.