Система управління культурою в СРСР відповідала умовній моделі «держава-інженер», коли, володіючи майже всіма засобами виробництва культурних цінностей та їхнього поширення, а також коштами, здійснювали політику підтримки лише тих напрямів культурної діяльності, які стосувались інтересів наявної політичної системи та відповідали її ідеологічним вимогам. Становище митця, його матеріальний добробут повністю залежали від його інтеграції до офіційних структур: творчих спілок, органів влади. Не останнім чинником кар’єрного зростання художника було його вміння сподобатися можновладцям. «Навіть талановиті митці шукали не стільки нових художніх форм, скільки прихильності поважних чиновників, намагаючись будь-що потрапити до складу учасників «урядових заходів», - згадував український співак Дмитро Гнатюк. За роботу на кон’юнктурні теми митці отримували більшу винагороду. Так, згідно зі «Ставками авторського гонорару і розцінками на художньо-графічні роботи для друку», ухваленими 20 липня 1963 року, художні листівки на політичні теми оцінювали в межах 100–300 карбованців, тоді як жанрові - від 50 до 250.