У спогадах про примусові переселення, спричинені різними факторами, типовим мотивом є опис місця, яке довелося покинути не з власної волі. Це місце у розповідях набуває ідеальних рис, образу втраченого раю. Ідеалізація найчастіше виявляється в описах мальовничих краєвидів, багатих природних ресурсів, успішного господарювання, особливо дружної громади, а також у свідомому, а радше – неусвідомленому замовчуванні чи применшуванні негативних спогадів, пов’язаних із втраченим місцем. Такі ж тенденції простежуються в розповідях інших примусових мігрантів, зокрема українців – переселенців операції «Вісла», коли доволі часто саме ідеалізованими описами рідного села розпочинають спогади. Посиленню ідеалізації сприяє використання бінарної опозиції, на полюсах якої розташовані дві локації – утрачене село і вимушене місце поселення. Часто така конструкція – це поетична картина покинутого краєвиду на противагу ділянці, яку люди отримали на переселеному місці. Типовою рисою опису втраченого села є численні мікротопоніми. Таке розмаїття номінації жодного разу не трапляється в описі нових поселень, де майже немає мікротопонімів. На противагу маємо тут номінації зі семантикою необжитості, невпорядкованості: величезне нічиє поле, участки, приділена земля. Своєрідн&ою, непрямою формою ідеалізації утраченого раю є постійне декларування готовності переселитися знову на затоплений простір, щойно з нього спустять воду. Сьогодні набули поширення різні форми соціальної активності з метою меморіалізації затоплених сіл&: щорічні зустрічі переселенців, видання книжок про переселені населені пункти, відкриття пам’ятних знаків поблизу водосховищ.
