Зруйновані гнізда Бонарівки. Злочинне переселення українців з Польщі до радянської України в травні 1945 року стало репетицією майбутньої масштабної операції "Вісла"
Рік:
2021
Сторінок:
С. 6-7
Тип документу:
Стаття
Головний документ:
Україна молода. 28/29 вересня (№ 100/101). - Київ, 2021
Анотація:
Щороку у вересні Україна вшановує пам’ять примусово виселених українців у 1944-1951 роках із Лемківщини, Надсяння, Холмщини. Звісно, перше, що спадає на думку, коли йдеться про ті події, - це масштабна операція «Вісла», зрежисована та втілена в життя польською і радянською владою. Проте широкому загалу мало відомо, що цій злочинній акції передувало так зване «добровільно-примусове» виселення навесні 1945 року десяти українських сіл. Бонарівка, Ванівка, Опарівка, Коростенка, Ріпник, Петруша Воля, Чорноріки, Близенька, Гвоздянка і Яблуниця — це був найвіддаленіший північно-західний куток українства. Такий собі український острівець серед польських сіл, що розташувався на північ від Лемківщини і на захід від Надсяння, між Ряшевом і Коросно. Видатний мовознавець Іван Верхратський, який вивчав українські говірки, навіть виділив ці 10 сіл в окрему групу і назвав їх «замішанці», бо вони ніби замішалися чи то між поляками, чи то між лемками і надсянцями. Після повоєнного переділу кордонів між Польщею та СРСРукраїнці-замішанці опинилися на польській території, звідки їх майже одразу «по-доброму попросили». Селяни спочатку сміялися з тих дивних слів про переселення. Бо як можна собі таке уявити? Покинути рідний дім, могили своїх предків, церкву і все надба&не громадою та їхати невість-куди? Та потім почалися напади, грабунки, погроми й убивства. І українці були змушені покоритися долі. Розуміли: тут їм життя вже не буде. Тож «добровільно-примусово» стали ладнатися в далеку дорогу. Дехто так ніколи біль&ше і не побачить рідної сторони — Польща хоч і зовсім поряд, та поїхати туди було неможливо. Вони так і відійшли в засвіти, провідуючи свої рідні хати тільки в снах. Та й ті, хто таки дочекався падіння залізної завіси, далеко не всі змогли побувати н&а батьківщині, поклонитися рідним порогам. Комусь здоров’я забракло, а комусь та подорож у минуле фінансово не під силу. Зиновій Буцьо був у рідному селі Бонарівка, яке покинув ще малою дитиною, кілька разів. Ті відвідини додали ще більше щему і суму& від втраченої батьківщини.
