У статті висвітлюється пізнавальний потенціал літературного антропоніму, який
актуалізується у добу інформаційного суспільства/суспільства знань. Акцентується необхідність методологічного зближення й активної взаємодії мовознавства та літературознавства для поглибленого наукового осмислення цього феномену. Саме тому особлива увага приділяється ґенезі мовознавчих (Потебня, Лосєв, Соссюр, Вітгенштайн) та літературознавчих (Флоренський, Бахтін, Кристева) підходів до проблеми власного імені. Мовознавчий напрямок розглядається в контексті взаємозв"язку з філософською лінгвістикою. Такий методологічний синтез уможливлює різнобічний підхід до проблематики простору власного імені. Зокрема аналізуються основні положення праці О. Потебні "Слово і міф" й відзначається плідність їх використання для вивчення літературного імені. Висвітлюються певні положення доробку мовознавця В.Д. Вітні, котрі були використані й розвинуті Ф. де Соссюром. Вони увійшли до посмертного видання "Курсу загальної лінгвістики", де вчений окреслив новий семантичний вимір мовознавства. Простір власного імені досліджується також у системі координат літературознавчого аналізу художнього тексту. Увага приділяється інтертекстуальному потенціалу літературного антропоніма, оскільки не лише& окремі мотиви та сюжети включаються у процес інтертекстуальності, а й окремі імена, особливо коли вони мають ознаки прецедентності. Вивчення епістемологічного досвіду тлумачення імені слугує теоретико-методологічним підґрунтям для концептуалізації п&роблеми значення як власного імені взагалі, так і літературного антропоніма зокрема. Це відкриває нові горизонти для поглибленого дослідження поетики простору.
Для перевірки можливості замовлення цієї складової частини перейдіть на головний документ!
