Вивчення фольклорних жанрів малої епіки упродовж двох століть було дискурсивним виявом позицій представників різних фольклористичних шкіл. Стартувавши в ХІХ ст. збірками текстів народних казок з коментарями, жанр казки набув колосальних розмахів вивчення у синхронію та діахронію, зачепивши широкий спектр дотичних наук: філософії, історії, соціології, археології, антропології, біології, географії, культурології, психології, лінгвістики, діалектології, педагогіки та інших наук. Сподвигнуті багатою народнопоетичною спадщиною та науковими пошуками попередників ХІХ ст., фольклористи ХХ ст. підготували ґрунт для глибокого дослідження казки. Вона стала своєрідним культурним феноменом, об’єктом для вивчення дослідників різних галузей знань. За функціональнимиознаками відображення дійсності та людиноцентричності, основа казки філософська та культуроємка. За формою цей епічний жанр перебуває у вербальному та невербальному (семіотичному, текстовому) вигляді. У статті здійснено аналіз дискурсів в українському казкознавстві, що стосувалися різних аспектів вивчення народної казки: записування текстів, вивчення різними фольклористичними школами, співвідношення особистості казкаря з його соціальною роллю тощо. Звернуто увагу на динаміку казкознавства як окремої& галузі науки, що має достатньо напрацьований апарат для вивчення народної епіки. Теоретичні положення статті проілюстровані посиланнями на джерела вітчизняних та зарубіжних науковців та наукові осередки, що є авторитетними у різних фахових дискурсах& вивчення казкового наративу. Зроблено висновки про необхідність подальшого всебічного дослідження народної казки, продукування узагальнюючих праць про українське казкознавство, окремі аналітичні монографії стосовно історії, теорії та практики в цій &тематиці. Окреслені дискурси навколо народної казки стали позитивним фактором динаміки українського казкознавства загалом.
