У статті аналізується одеський текст у російській літературі перших післяреволюційних десятиліть. Актуальність обраної теми визначається інтересом сучасного літературознавства до проблем урбаністики, зокрема, міського простору і міських текстів, а такожнедостатньою вивченістю одеського міського тексту 1920–1930-х років. Метою статті є виявлення основних складових одеського міського міфу і особливостей їх втілення в одеському тексті російської літератури. Аналіз творів І. Бабеля, В. Жаботинського, І. Ільфа та Є. Петрова, Ю. Олеші, С. Юшкевича, К. Паустовського, В. Катаєва дозволяє виділити такі особливості одеського тексту, як ігрове начало (карнавалізація, театральність, музикальність, азартна гра), міф про вільне місто, місто світу і «золотий вік», мотиви спогадів і ностальгії, усвідомлення міських топонімів як символів процвітання Одеси (Дерибасівська, пам"ятник Рішельє, оперний театр, дачі Великого Фонтану), свободи і авантюризму (Молдаванка, Пересип, Порт). В одеському міфі амбівалентно поєднуються архетипи матері й блудниці, риси міст концентричного та ексцентричного типу, розмиваються опозиції столиця/провінція, своє/чуже. Об"єднуючим фактором для прози виділеного періоду стає мотив ностальгії, який реалізується через ідеалізовані топоніми &Одеси, автобіографічність тексту, відтворення оповідачем особистих спогадів дитинства та юності, фокусування уваги на подіях минулого. Відмінною властивістю ностальгії в одеському тексті є відсилання до кількох часів одночасно, туга за позачасовим пр&остором, де зустрічаються кілька історичних епох. При цьому пафос ностальгії пов"язаний і з часовим розривом, і з непереборною географічною відстанню. Опозиція минуле/теперішнє співвідноситься з іншими опозиціями: минуле – це південь, «свої», гармоні&я центру і провінції, матері й блудниці. Накладення бінарної опозиції «минуле/теперішнє» на дихотомію «південь/північ» привносить в семантику «півдня» не тільки просторовий, але й часовий вимір.
