У статті висвітлено особливості втілення концептосфери ПРИРОДНИЙ ПРОСТІР в українській поезії початку ХХІ століття, визначено її склад, описано змістову структуру концептів-складників, схарактеризовано засоби їх художнього втілення з погляду традицій українського поетичного слововживання та вияву індивідуально-авторського начала. Матеріалом послужили поезії сучасних українських авторів, зокрема Л. Белея, Ю. Іздрика, В. Калашника, М. Кіяновської, С. Осоки, С. Татчина, Г. Яновської та багатьох інших. Підкреслено, що склад і будова художніх концептосфер пов’язані з природою поезії: митці використовують загальнокультурні мовні коди, намагаючись проте вийти за їхні межі, тому авторські образи є пізнаваними, хоча не тотожними загальномовним. Концептосфера ПРОСТІР в українській поезії початку ХХІ століття – одна з ключових. Її складником є концептосфера ПРИРОДНИЙ ПРОСТІР, в українській поезії початку ХХІ століття представлена концептами, що втілюють горизонтальний, вертикальний та водний простори, ключовимисеред яких є ЛІС, САД, ПОЛЕ, СТЕП, РІКА, НЕБО. Їх вербалізатори відбивають як традиційні асоціації, так і закодовані авторські смисли.
Словообраз ліс, з одного боку, як утілення чужого простору, набуває негативної оцінки, з другого, – має сему житт&я і є позитивним. Сад – свій простір, тому його образ постає як позитивний, щоб передати значення життєвого простору ліричного героя. Ця семантика увиразнена біблійними алюзіями райського саду. Так само образи поля, лану, ниви переважно містять сему &‘свій’, але водночас здатні розвивати семантику смерті. Традиційний образ степу як свободи здатний також – через ознаку безмежжя – виражати тривожні емоційні стани. Небо – це сакральний простір, недосяжне місце і водночас життєвий простір людини, сво&бода, ознака «межовості», утілена, зокрема, в образах обрію, виявляється актуальною для вираження часової семантики. Концепти, що втілюють водний простір, передають традиційні амбівалентні смисли життєдайності, часоплину і небезпеки.
