У статті досліджується вживання граматичних архаїзмів у новолатинському поетичному тексті на матеріалі історичної поеми Симона Пекаліда De bello Ostrogiano (Краків, 1600), що послідовно відображає одну з найважливіших властивостей поетичного мовлення – реалізацію фонетико-граматичних та лексико-словотвірних можливостей мовної системи і наочно показує динамічний характер мовних елементів на усіх рівнях латинської мови. Визначається, що основними чинниками, які вплинули на вживання граматичних архаїзмів,були метричні вимоги та стилістичні канони античного епосу. Ранньомодерна латинська мова, яка мала гнучку мовну систему зі збереженою від класичної латини граматичною основою, у силу тих функцій, які вона виконувала у поетичній сфері, характеризувалася значною варіантністю мовної структури, зумовленою наявністю елементів різночасового походження. Належна до пасивного словникового запасу мови архаїчна лексика у більшості випадків була стилістично маркованою і нерідко переходила в розряд традиційно-поетичної. Традиція епічного жанру та стилістична диференціація різних варіантів мовлення передбачала наявність у епічному тексті певної кількості архаїчних морфологічних форм, внаслідок чого в латинській мові виникла стилістична диференціація флексій-дубл&етів, один з яких був архаїчним. Функціонування архаїчних форм у новолатинському поетичному тексті має подвійний характер: як мовна одиниця архаїзми займають своє особливе місце в межах синхронічних відношень, але як стилістична одиниця вони декодуют&ься згідно з другою, більш ранньою системою літературної мови. Використання різночасових морфологічних форм пов’язане з їх поетичною функцією у мові, яка упродовж віків поступово виробляла певні стилістичні норми у вживанні граматичних форм.
