У відповідь на руйнування в ХХ ст. класичних раціональних уявлень про
світ та місце людини в ньому, включно з уявленнями про природне право та права людини, у другій половині ХХ ст. правознавці та практичні юристи здійснили спробу реанімувати природно-правові погляди, розвиваючи їх на методологічній базі сучасних філософських вчень. Йдеться насамперед про феноменологічну філософію, філософію екзистенції, герменевтичну філософію, які стали фундаментом для розвитку правознавства. Прикладом намагання переосмислення права в розрізі людського буття – екзистенції – та буття взагалі стала книга відомого німецького філософа права Вернера Майхофера, яка отримала назву «Сутнісність справи». Полемізуючи з традиційними поглядами на природне право, коли останнє осягалося як виключно ціннісне утворення, Вернер Майхофер прагне зрозуміти право як буттєве явище, яке існує не в деонтологічному світі Належного, але у нашому повсякденному соціальному співіснуванні з іншими людьми. Аналогічним шляхом права індивіда трансформуються із суто інтелектуальної побудови на буттєві якості людини. Витоком такого екзистенційного права є не позитивна норма закону, прийнята офіційним органом, і не якісь «життєві» закономірності. Виключно людина, яка існує як відповідальна та по&ставлена перед ситуацією вільного вибору, має можливість вирішити, що таке природне право як право екзистенційне. В результаті цього замість авторитетного можновладця, наприклад, Бога, Космосу чи Суверена виступає людська істота, яка, однак, не тільк&и має свободу волі, але і має відповідати за свої вчинки, скоєні завдяки вільному вибору. У такому разі людина, яка бере участь у правовій події, виявляється сам-на-сам із світом, коли місія людини полягає у самореалізації та одночасній реалізації пр&ава. Відтак буттєві умови співіснування з іншими людьми є не апріорними координатами нашого існування на Землі, але виступають як справжнє природне право – право екзистенції.
