Дослідження здійснюється на підставі аналізу зарубіжної та вітчизняної літератури, аналізу джерел м’якого права договірних органів з прав людини, а також судової практики. Констатується, що наявні матеріали дають можливість ознайомитись лише із деякими аспектами послідовності як правової вимоги, яка, зокрема, конкретизується у галузях та правових інститутах систем національного, наднаціонального та міжнародного права. Автор досліджує різні тлумачення «послідовності» у загальному ужитку та з’ясовує, що усі аспекти тлумачення цього терміна проявляють себе тією чи іншою мірою у праві. Послідовність як вимога, що випливає із принципу правової визначеності, сприяє тому, що передбачуваність та довіра як важливі стовпи соціальної взаємодії втілюються. Це є актуальним і у взаємовідносинах між людиною і державою. Зокрема, послідовність у межах законотворчості як провідному засобі втілення державної політики полягає у збереженні однакових правил поведінки протягом тривалого часу без необґрунтованих змін, скасування чи повернення дії норм у часі. Тут автор актуалізує питання про правове регулювання у ситуаціях загроз для правопорядку держави (окупація території, збройні конфлікти тощо). Послідовність при застосуванні та тлумаченні норм права означає постійн&у неупередженість суб’єктів правозастосування. Акцентується увага на відповідальній ролі судів у сприянні єдиному застосуванню. Послідовність є актуальною вимогою, яка сприяє визначеності у приватноправових відносинах, що вимагає подальшого досліджен&ня.
