"Іван Михайлович Дзюба є знаковою постаттю українського шістдесятництва. Я належу вже до покоління вісімдесятників, а тому розмови старших пошепки про переслідування й арешти на початку 1970-х є для мене страшним, але дитячим спогадом. Через те і з трактатом «Інтернаціоналізм чи русифікація», і з його автором я познайомився вже за часів «перебудови». Книгу, подаровану варшавськими друзями-українцями у «кишеньковому» «прологівському» виданні, я буквально «проковтнув» за пару годин, сидячи на лавочці в знаменитому Саксонському саду (а потім провіз її додому, заховану на дні валізи серед іншої «підривної» літератури під статтями з фізики й білизною — у квітні 1988-го за таке могли ще серйозно вишпетити, але вже, напевно, не посадили б). А з самим Іваном Михайловичем особисто познайомився на одному з тодішніх спілчанських вечорів, де говорилося про «білі» (а коли чесно - то про криваві) плями нашої культури. Стаття Івана Дзюби «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?», його публікації на захист української мови, дослідження про Шевченка і слов’янофілів відразу ж виявилися на передньому краї інтелектуальних пошуків того часу, коли ми змушені були одномоментно надолужувати втрати багатьох десятиліть. А сам Іван Михайлович, читаючи буквально& все, що тоді з’являлося друком, як виявилося, помітив і публікації молодого фізика Максима Стріхи, присвячені проблемі української мови в природничих і точних науках (звідки її було на той час майже цілком витіснено - тоді ще не англійською, а росій&ською). Вже ставши у 1992-му міністром культури незалежної України, Іван Михайлович не взявся розганяти старих апаратників, а вирішив натомість запросити радників зі свіжим нестандартним поглядом, які повинні були принести «свіжу кров» у цю традиційн&о «центральну філармонію УРСР». Так до міністерства прийшли молодий кібернетик (і водночас блискучий поет та літературний критик) Олександр Гриценко, екс-чемпіон України з боксу в надлегкій вазі (і водночас незрівнянний філофоніст і знавець класичної& музики, син легендарного перекладача і в’язня ГУЛАГу Григорія Кочура) Андрій Кочур, та автор цих рядків".
