"Знать, од Бога і голос той, і ті слова ідуть меж люди". Чому в "в колотнечу біля підніжжя Шевченкової гори" потрапляє книжка загалом освіченого літературознавця Станіслава Росовецького
Так уже склалося, що і в природі, і в людській цивілізації є просто авторитети, а є й святині. Світил і планет у небесах мільйони чи й мільярди, але Сонце серед них є саме святинею. Бо завдяки йому існує все живе на нашій планеті. Хоча астрономи й одвічно шукають на ньому плям, а часом і спекулюють щодо визначення впливу на них космічних променів, але про святість його не забувають. Хоча йому самому від того, як кажуть, ні холодно ні жарко. Тарас Шевченко, хоч би що про нього писали любителі всіляких «суничок», для українців був і залишиться святинею. Це помітили вже його сучасники, і не тільки такі високочолі, як Квітка-Основ’яненко, Микола Чернишевський чи Пантелеймон Куліш, а й так званий найпростіший люд. Зокрема, ота дівоча половина українок, яка, будучи, мабуть, майже не освіченою, квітами та зламаним гіллям дерев устеляла дорогу, якою несли на Канівську гору труну з тілом Тараса. Та й оте студентство Київського університету, яке несло на руках Шевченкову труну від церкви Різдва Христового на київському Подолі до кораблика, який мав доправити її до Чернечої гори.
