"Не забудьте пом"янути...". Уявімо неймовірне, що прах Тараса Шевченка 160 років тому залишився на Московщині, як десяткiв інших українських видатних діячів: Петра Калнишевського, Петра Дорошенка, Олександра Довженка...
Ставлення суспільства до праху своїх пращурів, духовної спадщини значною мірою характеризує моральний стан його членів. Воно буває різне, навіть полярне. Навряд чи знайдеться хтось iз дорослих, який не був би на цвинтарі, особливо старому, й не бачив цього контрасту: збереженої, впорядкованої та занедбаної могили. Причин кілька. Одна з них - бездержавність упродовж віків українського народу, окупованого чужинцями, котрі упокорювали його смертними вироками, голодоморами, депортаціями із заходу й сходу, засланнями на сибірські мерзлоти або вимушеною еміграцією для уникнення переслідувань, репресій. Багато з тих, хто опинилися на чужині, хотіли спочити в рідній землі. Далеко не багатьом судилося. У цьому сенсі до історично значимих подій віднесемо перепоховання Тараса Шевченка. Його заповітні слова були почуті, вони ніколи не відійдуть у минуле в українській національній родині, кожний їх рядок, неначе програмна настанова, визначає не стільки особисте Поета, скільки суспільне, звернене в майбутнє.
