Визначено й аргументовано теоретичне та концептуальне поле для дослідження конкретного (латвійського) кейсу історичної політики. Широко трактується історична політика як система політичних практик, спрямованих на формування колективної/історичної пам"яті - від формалізації історичного наративу до меморіальних законів. За основу теоретичної моделі дослідження історичної політики Латвії взято, з одного боку, концепцію "держави, що націоналізується" Р. Брубейкера, за якою в посткомуністичних країнах офіційний наратив сформувався як націоцентричний, з іншого боку, - це концепція режиму пам"яті М. Бернхарда та Я. Кубіка, згідно з якою режим пам"яті в Латвії можна охарактеризувати як поділений на офіційний національний і альтернативний наратив контрпам"яті,заснований на радянській спадщині. Також для розуміння латвійського кейсу запропоновано спиратися на концепцію чотирьох форматів пам"яті А. Ассман. Використовуючи ці моделі, можна зрозуміти мотивацію та характер діяльності мнемонічних акторів. Латвійська держава стверджує офіційний національний історичний наратив, фіксуючи насамперед його антирадянську спрямованість, визначальними моментами якої є радянська окупація та депортація як колективна травма етнічних латишів. З іншого боку, етнічний дуалізм& Латвії (набагато більш виражений, ніж в інших державах регіону), обумовлений наявністю значного сегменту російськомовного населення зі своєю ідентичністю та колективною пам"яттю, став передумовою формування альтернативного наративу, свого роду контр&пам"яті, де головним сюжетом є радянське "звільнення" Латвії, а комеморативною практикою - День Перемоги. Активізація історичної політики РФ з її безальтернативним поглядом на історію регіону та сусідніх балтійських країн посилює контраверсійність дв&ох наративів і стимулює спіраль конфліктогенності для них обох.
