Для людей, що проживали в недавніх радянських умовах, чужина свого часу була справжнім озоном, адже відкривала інший світ - незвіданий і бажаний, більшою мірою налаштований на спілкування, ніж багато наших співвітчизників, яких із дитинства так налякалитими закордонними ворогами, що вони вже привиджувалися скрізь. Якщо ж після численних перевірок вашого родоводу і відповідних інструкцій щодо поведінки під час подорожі дивом удавалося прорвати «залізну завісу», то відчуття були неймовірні, наче з клітки нарешті вирвався в інший, незнаний досі, світ. Після наших повсюдних вибоїн і глибочезних ям, що давалися взнаки кожному мандрівнику, за кордоном насамперед вражали дороги, такі рівненькі та гладенькі, ніби їх щойно проклали - саме перед вашим приїздом. Для професора Михайла Кузьмовича Наєнка побачене у чужих краях служило не лише джерелом для подиву чи замилування, як для багатьох наших співвітчизників, а й імпульсом до роздумів, зіставлень, пошуків аналогій, приводило до рефлексій над дискусійними моментами літературно-освітнього життя та його (не менш дискусійним, а іноді й відверто провокативним) осмисленням. А тепер народилася книжка - «Озон зарубіжжя».
