У статті розглядаються проблеми лінгвістичної наратології, пов"язані з ідентифікацією осіб оповідачів у низці художніх текстів, зокрема повістях В. Набокова "Соглядатай" і М. Хвильового "Санаторійна зона", а також оповіданні І. Франка "Микитичів дуб". Виявляються причини складності ідентифікації нараторів цих творів і найважливіші комунікативно-мовні засоби кваліфікації їхніх оповідних ін-станцій як таких, що "ковзають" між дієгезисом і недієгезисом зі змінами точок зору, фокусу емпатії і часу представлення текстової історії. Зокрема, у першому з названих творів наявна проблема дієгезису / недієгезису оповідача у текстовій історії; у другому - складна для ідентифікації міра виявленості та надійності наратора; в оповіданні І.Франка - так звана розщепленість оповідача, яка ускладнює іденти-фікацію особи наратора. Спостереження над цими творами дозволили доповнити існуючі класифікації нараторів рубрикою "хиткий у дієгезисі / недієгезисі"; рубрику "надійний / ненадійний наратор" - позицією "цілісний / розчленований наратор". Лінгвальними виявами таких типів нараторів можуть бути засоби персонального дейксису, уживання категорії часу, зміна модусно-модальних чинників оповіді та деякі інші. У випадках складності ідентифікації наратора, викликаної "розм&итістю" його особи стосовно міри виявлення в тексті, "сигналами" наявності справжнього оповідача можуть стати його "метакоментарі", деякі сюжетні прийоми, наприклад звернення до минулих подій, про які прямо не йдеться в творі, і т. ін. Крім цього, ти&пологічно виправданою може видаватися рубрика "психологічний стан наратора", в якій можуть бути враховані аспекти: "наратор у нормальному стані" / "наратор у зміненому стані свідомості", оскільки, як відомо, деякі художні твори світової літератури бу&ли створені авторами, що перебували в змінених станах свідомості. У статті окреслюються перспективи лінгвонаратологічних досліджень художніх текстів в аспекті виявлення в них специфічних комунікативних смислів естетичного характеру.
