Двічі номінований на Нобелівську премію. За що Івана Драча "пішли" з університету, коли "гора Чернеча стала на коліна", і що воно в біса за "сива печаль Козерога"
"Великі поети не бувають одномірними. Вони завжди багатогранні, поліфонічні. І тому в кожного він «свій». Іван Драч - не виняток. У мене він, як лідер епохи шістдесятництва, теж «свій». Кажу «лідер» і чую можливе зауваження: були ж, мовляв, і старші за нього шістдесятники - Ліна Костенко, Дмитро Павличко, «Нью-Йоркська група» поетів тощо. Так, були. Але йдеться не про «календарне», а про концептуальне шістдесятництво. Предтечами календарного в діаспорі були поети «Нью-Йоркської групи», а на материку України - Довженків виступ на письменницькому з’їзді у 1954 році, стаття М. Рильського «Краса» (1956), його ж збірка віршів «Троянди й виноград», вірш Дмитра Павличка зі збірки «Правда кличе» (1958), у якому були слова: «Здох тиран, але стоїть тюрма». Шістдесятництвом війнуло і в «великій» прозі того часу - «Людина і зброя» Олеся Гончара (1960), «Вир» Григорія Тютюнника (1962, посмертно). А концептуальне шістдесятництво, яке зростало на запереченні існуючих диктатур у владі і впровадженні нового типу образного мислення в літературному мистецтві, почалося таки з поеми І. Драча «Ніж у сонці» (липень, 1961)"...
