Політика країн ЄС у сфері міграції розглядає широкий спектр питань, що охоплюють не тільки безпекову, гуманітарну й економічну сфери, але й культурну, мовну та загальносоціальну. У разі набуття членства в ЄС Україні доведеться дещо змінювати практичні підходи до розв"язання питання міграційних процесів, які натепер мають відмінності з міграційною політикою в ЄС, тому вже сьогодні було б корисно на досвіді пострадянських країн-членів ЄС формувати відповідну стратегію. Країни Балтії, зокрема і Литовська Республіка, у розв"язанні загальносоюзної міграційної кризи, що розпочалася у 2015 р., не стали ключовими державами для її врегулювання з низки причин. Ні географічне розташування, ні рівень економіки, ні політична ініціатива лідерів країн не були важелями, щоб із 27 членів ЄС країни Балтії могли проявити себе знавцями в тому, як вести справи з народами Близького Сходу та їхнім керівництвом. Більше того, криза 2014 р., що виникла в Україні внаслідок анексії Кримського півострова Російською Федерацією таконфлікту на Донбасі, ще раніше спонукала керівництво Литви не так долучитися до розв"язання проблеми в ролі "адвоката" України в ЄС, як переглянути власні безпекові перспективи: починаючи від завершення демаркації спільного з Росією кордону, який од&ночасно є частиною східного кордону ЄС, і завершуючи розробленням законодавства, яке б зміцнювало довіру до литовської влади членів багатотисячних національних меншин, від громадянських настроїв яких певною мірою може залежати безпекова ситуація всер&едині країни. Питання розвитку та популяризації офіційної мови Литви також актуальне і входить до загальної міграційної політики країни, адже молодь Литви виїжджає до інших країн ЄС з різних причин, а використання литовської мови залишається у межах &Литви. Так само як й українська мова, вона не має статусу міжнародної. Досвід Литви у площині використання та розвитку офіційної державної мови поряд із мовами найбільших національних груп у країні - польськомовної та російськомовної - демонструє пра&ктичні кроки до запобігання конфліктів на цьому тлі.
Политика стран ЕС в сфере миграции охватывает широкий спектр вопросов, включающих не только сферы безопасности, гуманитарную и экономическую, а также культурную, языковую и общесоциальную. При воз&можном приобретении Украиной статуса члена ЕС ей придётся несколько изменить практические подходы к разрешению вопросов миграционных процессов, которые сегодня имеют некоторые различия з миграционной политикой ЕС, поэтому уже сегодня было бы крайне п&олезно на опыте постсоветских стран-членов ЕС формировать соответствующую стратегию.
Страны Балтии, включая Литовскую Республику, в разрешении общесоюзного миграционного кризиса, который начался в 2015 г., не стали ключевыми игроками для его разреш&ения по ряду причин. Ни географическое расположение, ни уровень экономики, ни политическая инициатива лидеров этих стран не могли стать предпосылками, чтобы среди 27 членов ЕС страны Балтии могли проявить себя в качестве знатоков того, как вести дела& с народами Ближнего Востока и их лидерами. Более того, кризис 2014 г., возникший в Украине в результате аннексии Крымского полуострова Российской Федерацией и конфликта на Донбассе, ещё раньше заставил руководство Литвы не столько вовлечься в процес&с разрешения проблемы в качестве "адвоката" Украины в ЕС, сколько пересмотреть собственные перспективы в сфере безопасности: начиная от завершения демаркации общей с Россией границы, которая также является частью восточной границы ЕС, и завершая разр&аботкой законодательства с целью укрепления доверия к литовской власти членов многотысячных национальных меньшинств, от гражданских настроений которых в определённом смысле может зависеть уровень безопасности внутри страны.
Вопрос развития и популяр&изации официального языка Литвы также актуален и входит в общую миграционную политику страны, так как молодёжь переезжает в другие страны ЕС по разным причинам, а использование литовского языка остаётся в пределах Литвы. Точно так же как и украинский&
