Голос України: газета Верховної Ради України. 19 травня (№ 81). - Київ, 2020
Примітки:
фото з архіву Марини Мілевської
Анотація:
До Дня пам"яті жертв політичних репресій: Трагічна історія родини Адамчиків.
"На очах матері, Ірини Несторівни Адамчик (Мілевської) одного за одним заарештовували її дітей. Після розстрілу старших на світлинах, зроблених у фотостудії П. Шафрановського на Подолі, де до більшовицького перевороту на розі Костянтинівської та Оленівської родина мала два прибуткові будинки, тремтячою рукою вона писала "Син мій Іван", "Син мій Андрій". Наймолодший Павло, 1899 року народження, помер від катувань і хвороб у Лук"янівській в"язниці у 38-му. Де він похований - на спецділянці НКВС у Биківнянському лісі чи на стежці Лук"янівського кладовища, де вночі енкаведисти похапцем закопували тіла своїх жертв, невідомо. Через табори ГУЛАГу пройшли і дві сестри Адамчик - Ольга та Катерина. Вони вижили і все життя боялися говорити про минуле. На запитання, а хто на цих фотографіях, відповідали: "Краще мовчати". Лише перед смертю Ольга Петрівна Циганкова-Радіна розповіла своїй онуці Марині Мілевській про пережите. Усі буремні роки сім’я зберігала родинний архів - у ньому знімки унтер-офіцера Петра Никифоровича Адамчика, котрий про себе писав: "з козаків Чернігівської губернії" (родинний маєток мав у селі Киселівка), його дружини Ірини, їхніх дітей та онука Михайла, який за&гинув у Другу світову. А ще спадщина репресованого українського письменника Миколи Вороного, його світлини, книжки, листи, адресовані актрисі Ользі Циганковій-Радіній, останніми словами якої, сказаними в гарячці перед відходом у вічність, було прониз&ливе: "Я все скажу, тільки не бийте".
