"сторія українського народу під Москвою - це один довготривалий ланцюг поневолень, принижень, катувань, фізичного знищення, етнопсихологічного геноциду, безнастанного переслідування української мови, культури, духовності.
Логічними ланками цього ланцюга стали анексія Криму та загарбання частини Донецької і Луганської областей... Коли укладалася мілітарна угода між Українською гетьманською державою і Московським царством 1654 року, Україна була цілком незалежною державою. Вона фактично володіла всіма тими ознаками, що загалом характеризують державу: територія, яку охоплювала державна організація; людність, яка не визнавала за собою іншої влади, крім влади свого гетьмана; гетьманський уряд, що здійснював владу на території України; збройні сили - козацьке військо; самостійні міжнародні відносини. Повсюдною потребою були церкви, школи, шпиталі. Ними опікувалися як окремі меценати, так і громадянство. Створюють друкарні, де видають не тільки духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, літературні й публіцистичні твори. Свобода слова була невід’ємним правом людини - як право на життя. У Московському царстві у той час панували обскурантні погляди та зловорожа пиха: усе, несхоже з московськими звичаями, сприймалося як єретицтво й зрада п&равославію, вважалося, що чужоземці наче й не люди, а якісь нечестиві істоти, з якими в піст і розмовляти не личить".
