"Протягом ХХ століття українці неодноразово були змушені з політичних і соціально-економічних причин залишати свої домівки і шукати кращої долі на чужині. Мабуть, чи не найчисельніша українська громада змушена була залишити батьківщину у роки Другої світової війни. У більшості своїй це були остарбайтери, а також військовополонені, політичні в’язні та біженці зі сталінського тоталітарного Радянського Союзу. Значна частина українців опинилася у роки війни та після її завершення у Західній Німеччині, що тоді перебувала під контролем США, Великої Британії та Франції. Згідно з міжнародно-правовими актами вони отримали статус «переміщені особи» (англ. displaced person, DP; укр. ДіПі) та «біженці». Мешкаючи у спеціально створених для них таборах, переховуючись від радянських репатріаційних комісій й очікуючи на виїзд у «вільний світ», вони власними зусиллями відкрили низку дитячих садочків і шкіл, збудували церкви, створили театральні трупи та музичні колективи. Проводили широку культурно-освітню роботу, дбаючи про збереження свого національного «я». Однак у їхньому житті були не лише будні, а й святкові дні. Особливе місце серед них посідав цикл новорічно-різдвяних свят, настання якого з нетерпінням чекали як малеча, так і дорослі".
