"Сьогодні варто чесно зізнатися самим собі: Україна не впоралася з можливістю прориву на світову мистецьку арену. З тим шансом, який об"єктивно з"явився в нас після подій 2014 року. Історичні передумови цього шансу були трагічні: соціальний і політичнийкатаклізми, які скінчилися найбільшою після 1945 року військовою операцією в Європі із захоплення територій незалежної держави.
Але саме ситуація катаклізму часто стає родючим грунтом для мистецтва. Згадаймо бодай приклад із власної пам"яті: як радянська перебудова, вивільнивши нагромаджену роками соціальну напругу, породила колосальний інтерес західних інституцій і колекціонерів до мистецтва художників, не вписаних в офіційну систему, - в тому числі й українських. Ми не змогли конвертувати світовий інтерес до новин з України в інтерес до української культури. Не змогли запропонувати такі проєкти й такі смисли, які сколихнули б глобальну аудиторію і прикували її увагу. Звинувачувати в цьому українських художників безглуздо. Зробити прорив самотужки в умовах колосальної глобальної конкуренції просто неможливо. Тому проблема криється у фундаментальному провалі культурної політики як такої, а також у відсутності ефективної інфраструктури, що останніми роками не лише саморуйнується, а й є перманентн&ою мішенню для розподільників "культурних" бюджетів".
