"Давно, у перші мої журналістські роки, довелося почути, як працівник обкому партії, зайшовши до редакції напередодні 22 червня, бовкнув: країна, мовляв, на порозі святкування стільки-то-річчя початку війни... Тоді ми похихикали над недолугим партійцем,а ось тепер (я, напевно, скажу жахливу річ) ця дата великої біди є нині чи не єдиним, що об"єднує пострадянські народи... Так, не лишилося в нас сьогодні спільних дат, у кожного народу - свої. Розділені політичними переконаннями, національними героями, атепер, після анексії Криму й агресії Росії, ми вже ніколи, здається, не зберемося за спільним столом. А проте нас досі ще об"єднує день біди! Біди, якої ми за сімдесят вісім років так до кінця й не усвідомили. Соромно, але ж ми навіть не знаємо, скількитоді втратили. Усе порахувати не спроможемося. Страшно, але досі ще не зібралися поховати їх, полеглих. Скільки ще непохованих лежить по лісах, горах і болотах - від Заполяр"я до Кавказу й Криму, від Долини смерті в М"ясному Бору до Полісся!".
