"Автор вважає консолідацію українського суспільства актуальною суспільно-політичною проблемою. З’ясовано, що поширення неоінституціоналістського підходу в науці зумовило визначення консолідації як становлення суспільних інститутів внаслідок згоди суб’єктів суспільного розвитку. Ці інститути мають бути інклюзивними та водночас зводити до мінімуму загрозу асиміляції меншинних соціальних груп. Оцінено вплив на процеси консолідації трансформації політичної системи та пов’язаних з нею реформ, зокрема виборчої системи, регіонального управління. Критично оцінена тактика влади при реалізації політики національної пам’яті. З’ясовано,що необхідність консолідації соціокультурно розколотого суспільства вимагає надання пріоритету соціально- економічним цілям. До переліку таких цілей віднесені розвиток освіти та науки, транспортних комунікацій, енергоефективності та енергозбереження. Щодо етнокультурної сфери, з’ясовано, що вірність концепту політичної нації виключає визнання консолідаційного потенціалу лише за титульним етносом. Доведено, що сучасне українське суспільство варто характеризувати в термінах не двомовної, а багатомовної моделі. Таке визнання вимагає якісно інших підходів до мовної політики, зокрема, діалогу, компромісності, взаєморозуміння, терпл&ячості".
