"Історична риторика в російсько-українському конфлікті є такою самою зброєю, як танки і "гради". Бо танки вирішують питання нинішньої війни, а от історична риторика - тисячолітні проблеми. Але чому ж така істерична увага до днів минулих? На перший погляд, суперечки з приводу давньоруської спадщини видаються штучними. Була собі держава, створена київськими князями Рюриковичами, був осередок цієї держави - Руська земля, що в Середній Наддніпрянщині. Київ стоїть і зараз, Середня Наддніпрянщина також нікуди не зрушила. Хіба що каскади водосховищ уповільнили плин Дніпра, який колись слугував славнозвісним шляхом з варягів у греки. Відповідно, якщо Русь тут була, то залишається і зараз. Це означає: якщо населення нинішнього Середньої Наддніпрянщини є нащадком давньоруської людності (нехай уже й "перемішане" внаслідок війн і міграцій), то воно може цілком легітимно претендувати на давньоруську спадщину - принаймні на місцеву частину. Але що собою являє ця спадщина? Звісно, збереглися її матеріальні рештки, що нині є або "пам"ятками архітектури", або "пам"ятками археології" і внесені до відповідних державних реєстрів. Це "майно" - нерухоме, і йому загрожують хіба що недбалість пам"яткоохоронних установ та чорні археологи".
