"В естетичному сприйнятті природи літератутного твору аксіоматичним в останні десятиліття стало твердження, що між письменницьким словом і читачем ведеться постійний «діалог» – як за життя письменника, так і після його смерті, якщо останній у свою творчість вклав життєво-відповідний змістовно-ідейний «заряд». Вкладеним у своє слово «зарядом» письменник-адресант-передавач «промовляє» до адресата-реципієнта-читача, який читає його твір, коли він відповідає читацькому «смакові» та уподобанням, ідеалам та прагненням, словом, коли читач так чи інакше в чомусь-то впізнає себе в творі, співставляючи, уточнюючи або доповнюючи в своїх помислах (може, і діяннях) прочитане – власним досвідом. У цьому випадку тріада письменник– його твір – читач стає діючою, бо завдяки такому «зразковому читачеві» (Умберто Еко) рецепція слова не відбувається пасивно, а активно: вступивши в зразкове читацьке середовище («коливальний неперервний горизонт досвіду»), слово сприймається критично і стає «відкритим», тобто зразковий, може, й «імпліцитний читач» (В. Ізер) спричинюється до того, що новомодним поча-ло називатись «новопородженням письменницького твору». Якщо письмен-ницьке слово своїм змістом цікавим буде і для наступних поколінь, вони теж читатимуть його і, таким чино&м, воно буде жити протягом віків. З нагоди 190 років від дня народження Тараса Шевченка, наче підсумковий відлік пройденого часу, цілий ряд подібних роздумів про історичну долю шевченківськго слова прямо напрошуються".
Для перевірки можливості замовлення цієї складової частини перейдіть на головний документ!
