"Слов’янські поети-романтики поділяються на дві категорії: одні з них належать щасливій «російській нації», домінуючій, з точки зору політичної, інші належать решті слов’янських націй, домінованих, в деяких випадках пригноблених навіть братами-слов’янами. Відмінність між ними велика. Наколи Пушкін чи Лєрмонтов могли дозволити собі розкіш споглядати справи звідкись з висоти, з певною зверхністю, компонуючи легенькі вірші для панночок, письменники, як Міцкевич, Коллар, Ботто, Петар Преградович, Мажуранич, Нєгош, Костомаров, Шевченко – щоб навести лише кілька прикладів, – усвідомлюючи ситуацію, в якій перебували їхні уярмлені народи, писали з внутрішньої потреби полум’яні патріотичні вірші, очолюючи одночасно національні емансипаційні рухи народів, яких вони представляли. А оскільки деякі з слов’янських народів були невеликими і включеними до складу імперій, які здавались непорушними (як чехи, словаки, серби, хорвати, словени; поляки й українці, хоча численнішими, все одно були меншостями і безсилими в такій пригноблюючій імперії, як російська), вони сподівалися, що шляхом братерського об’єднання всіх слов’ян визволяться з-під турків, мадярів та німців. Як романтикам і мрійникам, деяким з них навіть не спадало на думну, що Рociї випадав панславізм я&к щонайвигідніша ідеологія, яка
могла привести імперію до здобуття нових територій на заході й південному сході Балкан, як, до речі, неприховано твердив Н. Данилевський у своїй праці «Росія і Європа». Деякі з інтелектуалів пригноблених народів все-т&аки вбачали небезпеку. Недаремно ж Міцкевич у своїх лекціях зі слов’янських літератур, читаних в Паризькому Collеgе dе France, вважав, що Польщі повинна б випасти провіденціальна місія врятувати слов’ян від розбрату. Так само й Костомаров, усвідомлюю&чи російську небезпеку, в «Книгах буття українського народу» показує українців як уповноважених Провіденцією об’єднати всіх слов’ян у справжній братерський і демократичний союз".
Для перевірки можливості замовлення цієї складової частини перейдіть на головний документ!
