"Бачиться щось дивне і навіть парадоксальне у тому, що на четвертому від початку вторгнення Російської Федерації в Україну році війни постає потреба знову обґрунтовувати актуальність українознавства як легітимної наукової пропозиції у дискурсі сучасних гуманітарних дисциплін. Парадоксальне хоча б з огляду на те, що «запит» на системно-цілісне (водночас і наукове, і прогностично-візійне: за відомим твердженням О. Шпенглера, про природ потрібно міркувати дискурсивно, а про історію потрібно писати поеми) бачення феномену України під сучасну пору артикулюється чимраз виразніше – і то найперше навіть не фахівцями-українознавцями, яких можна було б звинувачувати у корпоративній упередженості, а самим «голосом часу» (Є. Плужник), тобто історико-цівілізаційною контекстуальністю тієї «межової ситуації», у якій опинився нині український соціум".