"Коли у дні прощання з Мирославом Поповичем мене запитали, що найголовнішого я міг би сказати про нього, відповідь з"явилася сама собою. У потрібний час він зайняв і обстоював єдино правильну позицію в історичному виборі України - незалежність. Якщо хтось вважає, що цей крок дався йому, як і багатьом інтелектуалам, котрі створювали або приєдналися до перших шеренг українського національного Руху під гібридною на тоді (згідно з партійною лінією на перебудову) назвою "Народний Рух України за перебудову",природно й легко, той помиляється. Я був свідком, як паралельно з розвалом радянського світу з талановитого, відомого й авторитетного в академічному середовищі, але ще невідомого громадській думці філософа поступово, у внутрішній боротьбі з власними нашаруваннями радянськості та в публічних дебатах про незалежність, виникала постать Громадянина України. Одного з перших і провідних громадян нашого культурного відродження, які задавали, як сказав би сам Попович, стратегічну перспективу суспільству, що переживало смерть комуністичного режиму і шукало власну долю".
