"... Вона занадто глибока, щоб затягнутися й не кровоточити, відколи ми лікуємо її вшануванням померлих, пам"ятниками і меморіалами, панахидами й промовами. Занадто довго вона ятрилася замовчуванням і страхом, у багатьох місцях потворно рубцювалась яничарством та безпам"ятством, гноїлася виразками втрати совісті та моральних законів. Зі здобуттям незалежності ми ще встигли зафіксувати свідчення тих, хто пережив той жах. Але чомусь часто лунає думка, що українці помирали мовчки, покірно, без спротиву. Чи могла так поводитися нація, яка в ментальній характеристиці має слово вільнолюбна і яку, власне, за це й винищували? Серед 20-тисячного масиву справ репресованих радянською владою, що зафіксовані у виданні "Реабілітовані історією. Кіровоградська область", — приблизно третина тих, хто покараний за "волинки", спротив колективізації, непомірним хлібозаготівлям, спричиненню голодомору, що став вирішальним аргументом більшовиків у боротьбі з українцями. Тих, хто брав у цьому участь, давно немає в живих, тому свідчити можуть тільки архівні документи, справи тих, кого радвлада репресувала, вислала у Північний край, Казахстан, фактично прирікаючи на неминучу загибель, запроторила у виправно-трудові табори. Але й на сторінках, написаних співробітниками Дер&жавного політичного управління, проступають біль, небайдужість і трагедія тих, хто не хотів помирати мовчки".
