У статті розглядається потрактування образу мудрості в українській бароковій літературі ХVІІ ст. На матеріалі творів Хоми Євлевича, Касіяна Саковича, Кирила Транквіліона-Ставровецького. Простежується логічний зв’язок між «софійністю» літератури Київської Русі та добою Бароко. Також дається тлумачення мудрості в добу Античності, у християнстві. Розглянувши цей образ у творчості українських барокових письменників ХVІІ ст., авторка робить висновок, що звернення саме до мудрості було зумовлено суспільно-політичними умовами, у яких перебувала Україна в той період. Апелюючи до неї (мудрості), українські письменники намагалися вплинути на читача, застерегти його від помилок, надихнути на активні дії щодо збереження нації та відродження державності, прищепитиморальні цінності, пробудити жагу до свободи. Незважаючи на деякі відмінності в розумінні образу, спільним у поглядах письменників є те, що тільки людина, котра керується у власних вчинках порадами мудрості, зможе з честю вийти з непростих життєвих ситуацій, залишитися цілісною, моральною особистістю, яка сповідує християнські цінності й любить свою землю.
