Здійснюється зіставлення „Маленького пана Фрідемана” Т. Манна і „Річарда ІІІ” В. Шекспіра в плані вчення Ф. Шиллера про „грацію”. Стаття є продовженням циклу праць автора про модерністичний проект ранніх романтиків та його історичну долю. Стверджується,що концептуально Т. Манн наслідує Ф. Ніцше. Елліни, в уявленні „філософа життя”, були готові до трагічних зіткнень із фатумом, якому вони протиставляли силу, а не вишукану рухливість власного духу. Увагу Ніцше привертають образи внутрішньої цільності, психологічної монолітності. В епоху Ніцше і Манна Ренесанс осмисляли як симбіоз краси і сили, нехай часто жорстокої і згубної, але плодоносної і життєлюбної. Хоча обидва автори вкрай рідко зверталися до образів Шекспіра, але сукупно „філософія життя” спиралася на ренесансну цілість, героїку і трагізм людського існування. Акцентовано на квінтесенції ніцшеанського антибуржуазного дискурсу: цільність і монолітність особистості є умовою трагічного; тенедітність і витонченість, емоційна схвильованість („граціозність”) призводять до загибелі ще до того, як особистість встигла вступити у змагання з невблаганною необхідністю. Такий спільний вирок філософа і письменника в епоху „decadence” буржуазному суспільству, не здатному вже до високоморального світовідч&уття трагізму.
