Розглядаються дві художні версії антиурбаністичної естетики: перша – проникнута
пафосом захопленняпсихорелаксаційним потенціалом сільської ідилії в «Intermezzo» М. Коцюбинського, друга –наповнена енергією спротиву животворній силі природи, сповненої жагою до життя, барвами, рухом, звуками. Осмислюється проблема літературних впливів, запозичень, алюзій, ремінісценцій, інтертекстуальності. Особлива увага надається проблемі пародіювання. Психопоетикальний підхід уможливлює визначення джерел іронії і вплив особистого ставлення до візаві на художність.Досліджується сутність псевдопатріотизму, псевдонародності, псевдоелітарності. Іронічно-саркастичне ставлення В. Винниченка до своїх попередників та сучасників засвідчене у листах до Є. Чикаленка та в художніх творах, зокрема, вже у першому друкованому оповіданні «Сила і краса», де письменник відверто кепкує над творчою манерою, особливостями підходу до образотворення в цілому, до створення психологічного портрета в реалістичному дискурсі, демонструючи натомість, власне бачення нової поетики. В оповіданні «На лоні природи» його іронія переростає в сарказм на рівні мікро- й макрообразівта пафосу, який пронизує новелу «Intermezzo» М. Коцюбинського. Під пером сатирика служіння окремих «патріотів» громаді с&простовується й набуває відвертих ознак несправжності. Майстерність пародіювання при уважному прочитанні обох творів створює ілюзію перевернутого дзеркала, паралельної реальності, в якій живуть ті, хто позиціонує себе елітою нації. У цьому сенсі стат&тя набуває актуальності не лише на рівні літературознавчому, але й суспільно-політичному.
