У другій половині 1980-х років малі сцени відкрилися у більшості театрів України і стали своєрідним полігоном творчих пошуків, в основі яких були рухомість границь сцени та залу й максимальне наближення, часом – вторгнення глядачів до ігрового сценічного простору. Творчі пошуки у цьому форматі значно урізноманітнили репертуар, сприяли оновлен-ню акторських технологій, образної лексики театру 80–90-х років ХХ століття. Автор дос-ліджує зазначені процеси, спираючись передусім на практику сценографів В. Карашевського та І. Несміянова.
